ХХ століття – це період стрімкого розвитку українського рисунка. Майстри як авангардних, так і традиційних течій у своїй творчості звертаються до станкового рисунка, збагачуючи його новими технічними знахідками та пластичними рішеннями. Головною рисою європейського й українського рисунка ХХ століття стає інтелектуалізм. Він вимагав і нових методів – не натурного рисування, а осягнення структурних закономірностей, що спричинило появу нових засобів – узагальнення події чи предмета майже до рівня знака. Таким розуміли рисунок на початку століття О.Богомазов, В.БураМацапура, Г.Нарбут, Ф.Кричевський, М.Бойчук та його послідовники, а у другій половині століття – вже на дещо іншому рівні – Г.Якутович, С.Подерв'янський, Ю.Химич.
Середина ХХ століття позначилася в українському рисунку (як і в усьому образотворчому мистецтві) сильним сплеском «соцреалізму», причому в найкращих його традиціях. Для В.Болдирєва, В.Куткіна, Г.Меліхова, О.Фіщенка та багатьох інших українських графіків рисунок був, мабуть, найменш заідеологізованою цариною мистецтва. Тому «соцреалізм» у ньому був саме реалізмом – якісно і професійно виконаними натурними творами. У другій половині століття працюють художники-авангардисти С.Панич, О.Тістол, О.Сухоліт, роботи яких відомі далеко за межами нашої країни.
На іншому полюсі графіки ХХ століття – рисунок, який прагне відтворити приховану атмосферу сутності, схопити духовну еманацію явищ та предметів, наче те енергетичне поле, яким вони оточені. Між цими полюсами і розміщується увесь різноманітний спектр рисунка ХХ століття, який позначений такими іменами, як П.Волокідін, А.Кокель, О.Павленко, Ю.Бондаренко, В.Бистряков, А.Чебикін, М.Попов, М.Стороженко, Н.Ніколайчук та багато інших. Протягом ХХ століття рисунок не лишався поза увагою майстрів усіх видів образотворчого мистецтва: і графіки, і живопису, і скульптури.
За три сотні років український рисунок пройшов великий шлях від допоміжного засобу, вивільнився із залежного становища від живопису, гравюри, книжкової ілюстрації й став нарівні з іншими видами образотворчого мистецтва. При цьому він зберіг свою унікальність, особливу структуру художнього образу. Співіснування поряд різних стильових течій, що базуються на спільних міцних традиціях національної школи, збагачує сучасне українське мистецтво рисунка, підкреслюючи його самобутність на світовій мистецькій арені.